ДОЛИНА, ЩО НЕ ЗДАЄТЬСЯ: Як одна італійська громада тридцять років воює за право вирішувати свою долю

Європа любить швидкість.

Швидкі потяги. Швидкі магістралі. Швидке переміщення капіталу. Швидкі рішення урядів.

Але є одна долина на півночі Італії, яка вже понад тридцять років відповідає на цю ідею одним коротким словом:

«No TAV.»

Не буде.

ДОЛИНА ПРОТИ ВЕЛИКОЇ МАШИНИ

Валь-ді-Суза — альпійська долина в П’ємонті, неподалік від французького кордону. Через неї має пройти нова високошвидкісна залізнична лінія Турин—Ліон.

На папері все виглядає прекрасно: Європа, сучасна інфраструктура, швидкі потяги, міжнародне сполучення.

Але для людей, які живуть у долині, за цими словами стоять тунелі, будівельні майданчики, величезні витрати, зміна ландшафту і рішення, які приймалися далеко від їхніх домівок.

Так у 1990-х народився рух No TAV — спротив будівництву високошвидкісної залізниці.

Спочатку це були місцеві мешканці, екологи, муніципальні активісти, технічні спеціалісти. Але поступово навколо одного питання виросло щось значно більше.

І це «більше» виявилося найцікавішим.

ТРИДЦЯТЬ РОКІВ — ЦЕ ВЖЕ НЕ ПРОТЕСТ

Уявіть собі протест, який триває не тиждень.

Не місяць.

Не сезон.

Тридцять років.

За цей час виростає нове покоління.

Діти тих, хто виходив проти TAV у 1990-х, самі приходять на марші.

Замість одного комітету виникає мережа.

Замість одного протесту — фестивалі, табори, асамблеї, культурні події, соціальні центри, кухні, місця зустрічей.

Так No TAV поступово перетворюється з кампанії проти конкретної залізниці на спільноту опору.

І саме тут починається найцікавіша частина історії.

Бо рух уже не просто каже: «Ми проти цього тунелю».

Він фактично говорить: «Ми хочемо самі вирішувати, що відбувається з нашою долиною».

ЛІТО 2026-ГО

24–26 липня 2026 року у Валь-ді-Сузі відбувся десятий фестиваль Alta Felicità.

Назва звучить майже як жарт: «Високе щастя».

Але за музикою та фестивальною атмосферою стоїть тридцятирічна політична історія.

На фестиваль приїхали тисячі людей. 25 липня колона No TAV рушила з Венауса в напрямку будівельних майданчиків.

Організатори говорили приблизно про 20 тисяч учасників. Італійські медіа також повідомляли про багатотисячну демонстрацію.

Колона розділилася на кілька напрямків — до Сальбертрана, Сан-Дідеро та К’омонте.

У К’омонте відбулося найжорсткіше протистояння з поліцією. Влада повідомила про значні пошкодження на будівельному майданчику; компанія TELT оцінила первинні збитки приблизно в один мільйон євро. Повідомлялося також про поранених серед правоохоронців і протестувальників.

Для італійського уряду це стало черговим доказом радикалізації руху.

Для No TAV — доказом протилежного: що після тридцяти років тиску держава так і не змогла змусити долину замовкнути.

І тут важливо не романтизувати сутички.

Суть історії не в камінні, поліцейських щитах чи пошкодженій техніці.

Справжня сила No TAV — в тому, що після тридцяти років конфлікту люди все ще здатні збирати десятки тисяч людей навколо питання про майбутнє власної території.

ТАБІР, ЯКИЙ СТАЄ МІСТОМ

Є одна річ, яку погано розуміє політична система, побудована навколо партій.

Вона звикла запитувати:

Хто ваш лідер?

А якщо лідера немає?

Хто вас фінансує?

А якщо це мережа взаємодопомоги?

Яка у вас партія?

А якщо партії немає?

No TAV відповідає на ці питання самим способом свого існування.

Тут важливі не лише маніфести.

Важливі місця.

Фестивалі.

Спільні кухні.

Асамблеї.

Дискусії.

Музика.

Пам’ять.

Люди, які знають одне одного роками.

Це вже не просто політична організація.

Це соціальна екосистема.

І саме тому її набагато важче знищити одним рішенням суду, зміною уряду або арештом кількох активістів.

ПАМ’ЯТЬ ПРО ПАРТИЗАНІВ

У Валь-ді-Сузі є ще один шар пам’яті.

Ці гори пам’ятають італійський антифашистський партизанський рух.

Під час Другої світової війни гори стали територією, де люди організовували спротив фашистському режиму.

Тому сучасний рух природно вписує себе в місцеву історію.

Не обов’язково буквально: «ми — ті самі партизани».

Швидше: «ця долина вже знає, що означає чинити опір сильнішому».

І це дуже важлива річ для будь-якого низового руху.

Бо політична культура стає набагато сильнішою, коли вона має географію та пам’ять.

Не просто: «ми маємо правильну теорію».

А: «на цьому місці люди до нас уже боролися за право бути господарями власного життя».

А ДЕ ТУТ АНАРХІЗМ?

Ось тут історія стає особливо цікавою для нас.

No TAV не є просто «анархістським рухом». Усередині нього є різні політичні течії: від місцевих громадянських комітетів та екологістів до радикальної лівиці й анархістів.

Але сама організаційна логіка руху дуже близька до анархістської традиції.

Не чекати, поки хтось нагорі вирішить проблему.

Зібратися самим.

Не передавати всю політику професійним політикам.

Створювати власні місця зустрічі.

Будувати горизонтальні зв’язки.

Поєднувати боротьбу за територію з культурою та повсякденним життям.

І найголовніше: не відділяти політику від громади.

Саме тому No TAV цікавий нам набагато більше, ніж просто як італійська кампанія проти залізниці.

ВІД ГУЛЯЙПОЛЯ ДО ВАЛЬ-ДІ-СУЗИ?

Українцеві ця історія має бути особливо зрозумілою.

Ми знаємо, що таке місце, яке стає політичним суб’єктом.

Знаємо, що таке громада, яка раптом перестає бути просто набором людей на карті.

Знаємо, як швидко горизонтальні мережі можуть перетворюватися на реальну силу.

І саме тут No TAV дає нам цікаву підказку.

Анархізм — це не обов’язково прапор над площею.

Іноді це дуже проста ідея:

«ця земля — не декорація для чужих планів; люди, які тут живуть, мають право вирішувати, що з нею буде».

Для українського анархістського руху це може бути особливо важливим уроком.

Бо після війни перед Україною постане величезне питання відбудови.

Нові дороги.

Залізниці.

Енергетика.

Міста.

Промисловість.

Величезні гроші.

Величезні корпорації.

Величезні державні програми.

І тоді виникне питання:

хто вирішуватиме, якою буде ця нова Україна?

Кабінети міністрів?

Міжнародні корпорації?

Інвестори?

Місцеві еліти?

Чи самі громади?

НЕ «ПРОТИ», А «МИ САМІ»

Мабуть, найсильніший урок Валь-ді-Сузи саме тут.

No TAV починався як: NO.

Ні залізниці.

Ні тунелю.

Ні великому будівництву.

Але за тридцять років навколо цього «ні» народилося набагато важливіше «так».

Так — самоорганізації.

Так — взаємодопомозі.

Так — локальній демократії.

Так — культурі громади.

Так — праву людей самим визначати майбутнє своєї території.

І це вже зовсім інша політика.

Бо найцікавіший анархістський рух — це не той, який просто кричить: «Немає державі!»

А той, який може показати: «Добре. А тепер дивись, як ми організуємося самі».

ДОЛИНА, ЯКА НЕ ЗАБУВАЄ

Влітку 2026 року у Валь-ді-Сузі знову стояли люди.

Хтось приїхав на концерт.

Хтось — на дискусію.

Хтось — на марш.

Хтось — тому що його батьки ходили сюди двадцять років тому.

А хтось просто народився в цій долині й не хоче, щоб її майбутнє визначали люди за сотні кілометрів.

Саме тому історія No TAV досі триває.

Не тому, що вони перемогли.

І навіть не тому, що вони обов’язково зможуть зупинити весь проєкт.

А тому, що за тридцять років вони зробили дещо інше:

перетворили спротив на спосіб суспільного життя.

І, можливо, саме це є найнебезпечнішою для централізованої системи формою анархізму.

Не бунт.

Не прапор.

Не барикада.

А люди, які навчилися організовувати своє життя без дозволу зверху.

Валь-ді-Суза нагадує нам:

держава може контролювати територію.

Але зовсім не обов’язково, що вона контролює суспільство, яке на цій території живе.

І поки в долині звучить:

«C’eravamo, ci siamo, ci saremo» — «Ми були, ми є, ми будемо»,

історія No TAV залишається незавершеною.

І саме тому вона цікава нам.

Бо іноді революція починається не з палацу.

І навіть не з площі. Іноді вона починається з дуже простого запитання:

«А хто, власне, вирішив, що вони можуть робити це з нашою долиною?»

Джерело: Freedom News, «La valle che resiste», 10 серпня 2026 року; для опису подій 25 липня 2026 року також враховано повідомлення Sky TG24.