Діалоги троцькіста та українського анархіста. Розмова редактора журналу “АРТІЛЬ” з Олегом Верником

Засновник журналу українських анархістів “АРТІЛЬ” Роман Коржик поспілкувався з лідером Української соціалістичної ліги Олегом Верником. Говорили про історію українського лівого руху та можливість використати цю історію для посилення сучасної лівиці. 

 

Роман Коржик: Вітаю, товаришу Верник! Щойно прочитав ваш есей про інтернаціоналізм та лівих націоналістів. Ця тема хвилює мене як анархіста буквально все життя. Я часто думав, чи міг той самий Степан Бандера стати комуністом? Виявляється, що міг – історик Юрій Юзич про це писав. Тому моє питання витікає з цієї передмови: на вашу думку, чому українські військові опісля поразки перших визвольних змагань обрали праву, а не ліву методу творення організацій і підтягнули під це молодь? Чому не виникла ОІУН – організація українських інтернаціоналістів, а натомість постала ОУН?

Моє питання, воно звісно про історію, але значною мірою про майбутнє. Думаю, ви розумієте про що я…

 

Олег Верник: Так, звісно, розумію. Дуже боляче, насправді, питання. Але ж маю відповісти на нього максимально щиро. Давай почнемо, дійсно, з історії перших визвольних змагань. Відомо, що протягом 1918-1919 років Українські Січові Стрільці полум’яно боролися за Україну саме в складі військ цілком соціалістичних та цілком інтернаціоналістичних проектів УНР та ЗУНР. У визначальному бою під Мотовилівкою, що відбувся 18 листопада 1918 року, українські січові стрільці воювали саме на боці Директорії УНР проти гетьманських військ Павла Скоропадського.

Безпосереднє командування мав полковник Євген Коновалець, а начальником штабу був полковник Андрій Мельник. А наче саме й зокрема про них ти питав, Романе. Чим було насправді обумовлене їх, так би мовити, наступне «поправішання»?

На мою думку тут спричинилася ціла купа факторів. Зокрема й ті, про які на сьогодні наш вкрай міфологізований мейнстрим історичної науки воліє промовчати. Зрада соціалістом Петлюрою в 1920 році західноукраїнської державної незалежності та підписання угоди з поляками про ліквідацію ЗУНР вкрай негативно було сприйнято військовим авангардом та провідниками значної частини українських військ. Симон Петлюра був своєрідним уособленням Директорії УНР та цього соціалістичного проекту. Багаторічний учасник Української Соціал-Демократичної Робітничої партії, відомий соціалістичний публіцист, Головний отаман війська УНР…

Якими б тактичними мотивами не прикривав би Петлюра свою зраду західноукраїнській державності, але ж то не врятувало його від загальної зневіри до нього серед широких трудящих мас Західної України.

Наступ червоної армії на Польщу 1919-1920 років вкрай неоднозначно сприймався населенням Західної України. Багато людей сприймало це цілком позитивно, бо польське ярмо вже достатньо набридло, а ті ж самі більшовики, починаючі з 1919 року, доволі сильно і швидко українізувалися. Багато навіть колишніх «січових стрільців» вступали в лави Червоної Галицької Армії (ЧГА).

За таких умов сам по собі соціалістичний і інтернаціоналістичний проект «УНР» втрачав будь-яку привабливість. Зокрема й для керівництва «січових стрільців» – майбутніх провідників УВО та ОУН. Все більше і більше в їх свідомості вибудовувалася пріоритетність завдань державного будівництва як такого і відштовхування від будь-яких конкретних та розгорнутих поглядів на майбутній устрій Української Соборної Самостійної Держави (УССД). Відомо, що тривалий час ОУН, в принципі, не прив’язувала свою ідеологію до конкретної форми економіки (капіталізм чи соціалізм) і казала, що «формації держави будуть вирішуватися в майбутньому».

Але ж зовнішні впливи, звісно, не просто мали свої впливи, але ж й посилювалися весь час. Соціалістичні ідеали були вже далеко не такими модними в лавах української еміграції. А хвиля потужних праворадикальних впливів з Італії та Німеччини весь час лише міцнішала та потужно впливала на мілітарне крило української еміграції.

 

Роман Коржик: Тобто, виходь, що на початку ХХ століття майже весь політичний авангард був соціалістичним. Але серед лівих лідерів були соціалісти які змогли, а були соціалісти, які не змогли. Простіше кажучи – Пілсудський, Троцький, це соціалісти яким вдалося створити державу, про яку вони мріяли, а от Петлюра, Винниченко, Грушевський – це соціалісти, яким не вдалося. 

 

Скажіть, чому ж Українська Центральна Рада одразу не взялася за радикальні соціальні реформи? Бо формула «Землю – селянам, Фабрики – робітникам» була дуже дієвою. Чому керівництво УНР не взяло цю формулу як дієву комунікаційну стратегію? 

 

Олег Верник: Я, звісно, не маю наміру ані адвокації УНР, ані її викривання. Зараз виникла така модна течія серед лівого українського активу робити з діячів УНР таких собі «білих та пухнастих» соціалістів, які намагалися наче все робити правильно і вчасно, але ж їм весь час хтось заважав – чи то злі більшовики, чи то злі гетьманці. Можливо з якоїсь там політтехнологічної точки зору ця спроба штучної розумової реконструкції і має свої переваги, але ж з наукової, на мою думку, вона вкрай сумнівна. Створення будь-якої сучасної та політично-заангажованої міфології – це вельми недоречний крок.

 

Ти, Романе, абсолютно вірно зазначив у своєму питанні щодо гальмування Українською Центральною Радою радикальних соціальних реформ, зокрема, щодо роздачі поміщицьких земель селянам. Так це все було.  Був  і щирий намір з боку визначних діячів УНР розпочати ці реформи, і було одночасно не менш щире побоювання їх розпочинати. Ось така собі діалектика єдності та боротьби протилежностей в окремо взятих головах соціалістичних керманичів Української Центральної Ради.

 

Ми можемо скільки завгодно і часто цілком справедливо лаяти більшовиків за зраду українського селянства, коли землю спочатку роздали селянам, а потім її вельми підступно забрали у них до колгоспів. Але ж сам факт масової роздачі землі зразку 1918-1919 років в Україні, так чи інакше, був пов’язаний саме з більшовиками чи, скажімо, з махновцями, але ж аж ніяк не з вельми млявими діячами УЦР/УНР. 

 

Я щиро не можу відповісти на запитання – чому керівництво УНР проґавило в реальному часовому просторі необхідність переходити від гасел та балачок до конкретних дій? Більш того, мені здається, що і самі ці поважні керівники не мали ані тоді, ані потім якихось ґрунтовних пояснень. Володимир Винниченко у своїх мемуарах намагався якось «заднім числом» пояснити цю нерішучість. Але ж його запізнє посипання голови попелом, на жаль, не сильно нас наблизило до відповіді на це питання.

 

Щодо Пілсудського, то окрема тема для обговорення. Надзвичайно цікава.  

А ось щодо Левка Троцького, то я далеко не впевнений у тому, що він  належить до того типу соціалістів «які змогли». Сталінська бюрократична контрреволюція все розставила по своїх місцях і всі, хто, так чи інакше, не вписувався у «друге видання Російської Імперії під червоним прапором», були знищені. В 1929 році Троцький був депортований з СРСР, а в 1940 році сталінський агент Рамон Меркадер його вбив в далекій Мексиці. Маємо те, що маємо.

 

Роман Коржик: Троцький писав, що коли Україна скине зі свого горла сталінський чобіт і здобуде незалежність, от тоді й почнеться справжня світова революція. Пишу це з памʼяті, тож коли мої формулювання не зовсім точні, будь ласка, виправте мене. Але ключове питання таке: «Виходить, Левко Троцький був прихильником незалежної соціалістичної України?

 

Олег Верник: Саме так. Особливо це проявилося, коли стало остаточно зрозумілим, що замість рівноправного федеративного союзу радянських республік по факту через сталінську бюрократичну та антиробочу контрреволюцію СРСР перетворився в багатьох своїх аспектах, як я вже зазначав вище, на «друге видання Російської імперії під червоним прапором». Процеси централізації та русифікації, поступового зосередження усіх владних функцій в Москві тощо руйнували первісну ідею братньої радянської федерації. 

 

Але ж давайте почнемо із самого початку.                                                                                                                         

 

Левко Троцький – постать, яку за радянських часів перетворили в жахливу лякалку для дітлахів, на жаль, в наш час не став скільки-небудь більш відомим в Україні. Та ж сама сталінська міфологія навколо нього й зараз продовжує тяжити над масовою свідомістю. А дарма…

Левко – наш земляк. Він народився в Єлісаветградському повіті в достатньо заможній єврейській родині орендаторів. Важливо зазначити, що його рідною мовою була південна говірка («степовий суржик») – своєрідна суміш української та російської мови,  яку в побуті використовували місцеві мешканці та наймані робітники в господарстві його батька. Отже, саме суржик був мовою його раннього дитинства та першим засобом спілкування зі своїм оточенням. В його родині не спілкувалися на мові ідіш, а російську мову молодий Левко почав вивчати в значно більш пізньому віці.

Троцький вільно розумів українську мову і палко підтримував ідею українізації в 1920-х роках, весь час наголошуючи, що більшовики мають звертатися до українських селян їхньою рідною мовою. Ще під час запеклої громадянської війни та визвольних змагань саме від Троцького отримали підтримку батьки-засновники «українського червоного козацтва» Юрко Коцюбинський (син видатного українського письменника Михайла Коцюбинського) та Віталій Примаков, які згодом увійшли до його «Лівої опозиції», яка відчайдушно намагалася зупинити процеси переродження та бюрократизації СРСР та УРСР. 

Пізніше, тобто вже в 1937 році, Троцький згадував події перших років після громадянської війни: «У 1923-ому році я на партійній конференції більшовицької партії України виставив вимоги: чиновник повинен вміти говорити і писати на мові навколишнього населення. Скільки з цього приводу було іронічних зауважень, що виходили в значній мірі від єврейської інтелігенції, яка говорила і писала російською мовою і не хотіла вивчити українську мову!».

Троцький щиро та відверто зазначав, що за часів сталінізму «ніде утиски, чистки, репресії і взагалі всі види бюрократичного хуліганства не мали такого вбивчого розмаху, як в Україні, у боротьбі зі стійкими підґрунтовими прагненнями українських мас до більшої незалежності та свободи».

Вже в 1939 році Левко Троцький голосно висуває гасло: «Єдина вільна і незалежна робітничо-селянська Україна!». У своїх наступних статтях з «Бюлетеню опозиції» («Незалежність України та сектантська плутанина», «Демократичні кріпосники та незалежність України») він запекло боронив це гасло у полеміці з російською еміграцією, сталінськими великодержавними держимордами та деякими колишніми соратниками. А щодо Карпатської України, то Троцький писав, що її «Гітлер подарував мадярським катам. Він зробив це якщо не з відвертого схвалення Москви, то, вочевидь, у розрахунку на таку схвальну реакцію».

 

Наостанок зазначу, що згідно з міжнародним науковим проектом Pantheon, розробленим американськими дослідниками Массачусетського технологічного інституту (MIT Media Lab), Левко Троцький вважається найвідомішою у світі людиною, народженою на території сучасної України. Тому абсолютно впевнений, що шлях його повернення до наукового та історичного обігу в Україні ще попереду.

                                                                                                                                                                                                                                                                   

Роман Коржик: З цього випливає наступне питання. 

 

Україна Наддніпрянська з 1654 до 1917 року спочатку мала автономію, потім була складовою московського царства, російської імперії. Усі прогресивні ідеї протягом цього часу першочергово генерували інтелектуали саме з України. Перетворення Московського царства на імперію – це ідея Феофана Прокоповича. Про марксизм на цих землях вперше заговорив Микола Зібер, український економіст та соціолог. Михайло Драгоманов хоч і був на еміграції, але зарядив багатьох молодих українців ідеями анархізму, самоврядування та низової ініціативи. 

 

Виходить, ми першими несли на терени імперії прогресивні ідеї, але своє самоврядування або свою державу відстояти і зберегти не змогли. Чому так?

 

Важке запитання, Романе. Історії відомі такі ситуації, коли певні підлеглі народи та певні захоплені території залишалися культурними та духовними центрами великих імперій. Зокрема, так було й захопленими давньогрецькими полісами, які залишалися такими інтелектуальними центрами і під Македонською імперією, і під Римською. 

 

Саме через Україну, в якості своєрідного містка між умовним Заходом та умовним Сходом, найбільш передові ідеї і знання потрапляли й до Російського загалу. Зрештою в багатьох містах України ще в пізньому середньовіччі було впроваджене Магдебургське право, як основа міського та територіального самоврядування. А козацька самоврядна «січова» система – це безпосередньо наш український феномен, який був і є достатньо унікальним у своєму роді.

 

Самоврядна концепція Михайла Драгоманова та його соціалістичні та анархістські ідеї виникли далеко не на пустому місці. Сама історія українського народу сприяла такого роду рефлексіям та теоретичним здогадкам. Звісно, що і махновський рух, і отаманська вольниця проявили себе як відома та вельми впливова частина визвольних змагань нашого народу. 

                                                                                                                                                                                                                                                                           Для мене в аналізі важливо те, що історично в національно-визвольних змаганнях українського народу співіснували одночасно два визвольних вектори – вектор національного визволення і вектор соціального визволення. Як тільки діалектика цієї єдності порушувалася у бік домінування чогось одного за рахунок другого, то поразку отримували одночасно обидва вектори. Така, дійсно, наша історія.

 

Ніколи українському народу не була цікава ідея «державності» сама по собі, тобто окремо від ідей соціальної трансформації суспільства у бік соціальної справедливості та громадянської свободи. Навіть крайова організація ОУН(р) після переломних для неї у світоглядному вимірі 1943-1944 років вимушена була до своїх традиційних націоналістичних гасел додати гасла «позакласового суспільства» тощо. 

 

Волелюбність українського народу ніколи не була обмежена лише вимогою його власної державності. Вона екзистенційно завжди прагнула до чогось значно більшого. А сприйняття будь-якої державності як чогось зовнішнього по відношенню до народної стихії є достатньо укоріненим в народній свідомості. Категорія «воля» й зараз для нашого народу є безцінним метафізичним наративом, який не змогли прорахувати ані російські імперіалістичні загарбники, ані наша власна буржуазна влада крадіїв та корупціонерів.

 

Роман Коржик: То може Україна розпочне нову ліву світову революцію ?

 

Олег Верник: Я абсолютно не виключаю таку можливість. Звісно, що поки український робітничий клас ще достатньо слабкий, а політична повістка поки сильно ухилилася у право-консервативний бік, то важко розраховувати на стрімкий лівий поворот в українській реал-політік. Але ж прірва між трудящими верствами нашого народу та представниками буржуазних та державно-бюрократичних кіл на зараз просто зашкалює та ще й кожного дня стрімко зростає. Принаймні, тотальне зубожіння трудящих, як одна з ґрунтовних та об’єктивних підстав для формування умовної революційної ситуації присутнє.    

 

Але ж відсутність суб’єктивних чинників революційного процесу, таких як потужні та впливові ліві організації та бойові незалежні профспілки, також впливає на комплексний аналіз ситуації. Поки продовжується російська імперіалістична агресія проти України, в принципі, важко казати про реальну можливість якісних соціальних зрушень. Більш того, ви ж бачите, що наша буржуазна влада через свою т.зв. “монобільшість” в Верховній Раді весь час намагається протовкнути якомога більше антисоціальних та антипрофспілкових законів, що спрямовані на придушення будь-якого соціального опору неоліберальному курсу. Будемо уважно дивитися за розвитком ситуації. Але ж є дуже важливе та цікаве «але»!

 

У світовому соціалістичному русі російська імперіалістична агресія проти України викликала небачене раніш перегрупування сил. Ті соціалістичні сили (як, наприклад, наша Міжнародна Соціалістична Ліга), що рішуче підтримали боротьбу українського трудового народу проти російської імперіалістичної навали, почали стрімко об’єднуватися між собою та координувати свої подальші зусилля. А це вже призвело до суттєвого зміцнення соціалістичних сил у світовому вимірі. Тобто навіть таким опосередкованим чином Україна вже наближає світ до його соціалістичної трансформації.

 

Роман Коржик: Як зараз варто розвивати ліві організації в Україні? Які би ви дали поради молодим лівим організаціям в цьому питанні ?

 

Олег Верник: Звісно, що не має скільки-небудь усталених та узагальнених алгоритмів розвитку та функціонування лівих організацій. І слава Марксу! Кожній організації, так чи інакше, прийдеться набивати собі ґулі на власному досвіді. 

 

Та й само по собі розуміння «лівої» організації зараз вже набуло безліч різноманітних конотацій. «Лівими» зараз називають кого завгодно – від Президента США Джо Байдена й до північно-корейського диктатора Ким Чен Ина. Звісно, що я під «лівими» організаціями розумію, насамперед, анти-авторитарні та самоврядні соціалістичні, профспілкові та анархічні організації.

 

Єдину пораду, яку я можу дати зі свого власного досвіду, то це порада молодому соціалістичному активу психологічно налаштуватися на боротьбу «у довгу». В умовах домінування право-консервативного дискурсу та масового розуміння соціалістичної альтернативи виключно скрізь призму багатьох років сталінізму та поневолення України, вельми важко розраховувати на миттєвий «лівий поворот». 

 

Але ж, так чи інакше, сама вкрай жахлива та наскрізь корумпована українська модель периферійного капіталізму наближає широкі народні маси до переосмислення сьогодення та до пошуку соціалістичної альтернативи, яка б була позбавлена вад минулого та спрямована на реалізацію прагнень широких трудових мас.

 

На своєму досвіді добре знаю, що серед будь-яких, правих чи лівих, активістів дуже багато людей є з таким психотипом, що вони дуже швидко запалюються та також дуже швидко згасають. Часто не вистачає навичок та просто психологічного налаштування до рутинної та впертої роботи в одному визначеному напрямі. Та й саме життя стає дедалі все більш важким для української молоді, а соціалістичний ідеал виглядає часто аж занадто далеким. Треба на це все зважувати у поточній організаційній діяльності, поступово формуючи відносно стійкі та ідейно розвинуті організаційні ядра. Багато людей будуть приходити в організації та уходити з них. Нема жодних проблем – це життя. Але ж організаційні ядра мають весь час лише міцнішати та посилювати. 

 

Зараз у багатьох молодих активістів виникає спокуса розвивати соціалістичний рух виключно за рахунок грантових програм. Це, на перший погляд, дає багато стартових переваг по відношенню до умовно «ідеологічних» організацій, але ж є також й значна кількість небезпек, на які можуть наражатися з часом наші умовні «грантожери», при всій повазі до них.

 

Хай будуть різноманітні та чисельні експерименти з організаційної та активістської розбудови майбутнього українського соціалістичного руху. Тобто, як казав свого часу «великий кормчий Мао» – «нехай у нашому саду розквітають сто квітів та нехай змагаються сто шкіл!» 🙂 🙂 🙂

 

Роман Коржик: Один з ключових моментів, котрий відбирає у соціалізму прихильників – це той факт, що соціалізм забороняє приватну власність. Якщо казати простіше – при соціалізмі не може існувати приватного підприємництва. Однак історичний досвід показує, що все ж таки може – період НЕПу це довів. На вашу думку – у сучасному світі соціалізм все ж може допустити існування приватного бізнесу?

 

Олег Верник: Романе, нам тут треба просто протиснутися через цілу купу лексичних нагромаджень, складнощів, а іноді й просто білих плям та загальноосвітніх прогалин. В масовій свідомості популярність категорії «приватна» обумовлена дзеркально крайньою непопулярністю категорії «державна». Це абсолютно зрозуміло. Зокрема, в свідомості українського народу традиційно і чітко розрізняються категорії «країна» та «держава». Країну, як рідну нам батьківщину, щиро люблять усі українці, а державу – переважно ті, хто має безпосередньо з неї особистий зиск.                                                                                                                                                    Але ж соціалізм як наш суспільний ідеал і як обумовлений ним світогляд – це взагалі бездержавна самоврядна форма суспільного буття. А звідси й той антагонізм «державний vs приватний», в принципі, не існує, бо не існує сама держава, як чиновницький апарат, що є відокремленим від суспільства за своїм статусом і функціоналом. Соціалізм – це така суспільна система де державницька вертикаль остаточно долається самоврядною горизонталлю. 

 

Для більш чіткого розуміння запропоную уявити такий собі величезний кооператив обсягом і розмірами в усю нашу планету, де творча праця усіх поєднана з тотальною участю всіх працюючих у відправленні функцій співвласників, тобто в управлінні цим уявним кооперативом та розпорядженням його сукупним доходом. Без державних чиновників, без державних податківців, без державних органів примусу тощо…

 

Тотальне виробниче самоврядування буде поєднаним із не  менш тотальним територіальним самоврядування знизу доверху. Саме задіяння усіх працюючих людей та усіх жителів територій у відправленні функцій управління (самоврядування) і є остаточним доланням як умовної «державності», так й умовної «приватності» будь-якої власності чи підприємницької ініціативи. Це – про суспільні відносини доби соціалізму.

 

Але ж саме тут й виникає певна плутанина. Значна кількість людей плутає лексично державу перехідного до соціалізму періоду із самим соціалізмом. Карл Маркс був юристом за фахом та народився в родині юриста, а тому для опису цього перехідного періоду любив часто вживати у своїх працях красиві вислови та категорії римського походження на кшталт «диктатура пролетаріату». Цей вислів через вкрай неоднозначну практику реалізації давно став мемом-лякалкою. 

 

Мало хто розуміє, що за Марксом, насправді, йдеться про форму демократичної республіки, бо пролетаріат, як клас найманих працівників, в провідних країнах Західної Європи складав вже більшість від усього населення. Значно менш лякає пересічних людей, наприклад, такий синонім як «робітнича демократія».

 

Відповідно, нарешті, ми можемо підійти й до безпосередньої відповіді на ваше питання. Приватну власність не можна заборонити декретом держави чи забороною індивідуальної підприємницької діяльності. Це повна дурня і ні до чого доброго вона не призводить. Лише тривалий економічний розвиток на своєму піку призведе до ситуації коли приватна власність стане очевидним гальмом подальшого просування вперед продуктивних сил людства. Коли саме приватна власність вже буде не фактором пожвавлення підприємницької ініціативи, а фактором її гальмування.

Це, звісно, достатньо далека перспектива, але ж вона неминуча. І не через наші хотєлкі, а через логіку самого розвитку світового капіталізму доби його глобалізації. Вже за капіталізм ми наочно бачимо, що найбільша ефективність будь-якого підприємництва залежить далеко не лише від форми власності. А часто й взагалі не залежить за умов об’єктивного оцінювання якості менеджменту. Наприклад, у Франції ми абсолютно не можемо казати, що продукція державної корпорації «Рено» за своєю якістю хоч якось поступається аналогічній продукції приватної корпорації «Пежо». Відповідно мейнстрімові та модні а-ля «лібертаріанські» тези про те, що «державне» завжди гірше ніж «приватне», розраховані, насамперед, на не дуже вибагливого розумово споживача. 

 

Здорова конкуренція та конкурентне середовище – на даний час є запорукою розвитку продуктивних сил. А основна проблема приватної власності як такої полягає на даний час не в її неефективності, а в відчуженні через її домінування працюючих мас від результатів їх праці. Через нееквівалентний обмін вартостями праці і заробітної платні, через найманий характер праці, через збільшення майнової прірви між власниками засобів виробництва та працюючими на них працівниками. Це окрема проблематика, яка має свої витоки ще з загально-філософської доктрини молодого Маркса, яка отримала назву «теорія відчуження».

 

Роман Коржик: То чи можна говорити, що зараз ліві будують абсолютно нову соціалістичну культуру, новий соціалістичний світогляд, в якому не буде місця авторитарним тенденціям, сталінським практикам, диктатурі пролетаріату, а натомість – буде раціональна дія, спрямована на будівництво горизонтальних ініціатив знизу, якісних організацій, партій та федерацій, котрі разом зможуть створити паралельний економічний простір і цей простір здолає капіталізм, імперіалізм та експлуатацію?

 

Олег Верник: А чому ні? І тут справа не в моєму природному оптимізмі, а в аналізі загальносвітової ситуації. На жаль, вже протягом багатьох років поспіль українське суспільство через політику владних кіл та ключових еліт є вкрай обмеженим в отриманні сучасної та актуальної інформації про світові економічні та соціокультурні процеси, які домінують та складають мейнстрім у тій же Європі, куди ми наче офіційно прямуємо. Лівий фланг європейської і світової політики самим безпосереднім чином впливає на формування сучасної актуальної повістки. На будь якого умовного Трампа завжди знайдеться умовний Мамдані! 

                                                                                                                                                                                                                                                                         Маємо нарешті зрозуміти, що наша сучасна українська Голгофа для лівих передбачає не тільки випробування та спокутування минулих гріхів, а й спасіння та формування дороговказу в майбутнє. Сучасна складна, якщо не кепська ситуація для лівих в Україні є абсолютно передбаченою та об’єктивною. ЇЇ слід розглядати саме як етап для роздумів та інтелектуальних зусиль, як етап перепочинку, як час на перезавантаження. 

 

Ми не маємо, ані з точки зору морального права, ані з точки зору банального здорового глузду, залишати на майбутнє в лавах соціалістичного активу будь-які рудименти авторитарно-бюрократичних сталіністських девіацій чи русько-мирського дискурсу. Не секрет, що після отримання Україною своєї державної незалежності в 1991 році левову частку лівого руху складали ностальгуючи за СРСР та її авторитарно-бюрократичним режимом персонажі. Їх прихід до соціалістичного руху був обумовлений не інтелектуальним пошуком моделі справедливого та ефективного суспільства, а зовсім чужим для нас архетипом великодержавної свідомості а-ля «какую страну патєрялі».

                                                                                                                                                                                                Звісно, що такий баласт важким тягарем лягав на українську соціалістичну молодь та й на самі ліві перспективи. Як не дивно, але ж вкрай недемократичний закон «про декомунізацію» стратегічно виявився напрочуд корисним для українського лівого руху, бо щільно зачистив лівий фланг української політики майже до показника абсолютного нуля. Зачистив, насамперед, від рудиментарних консервативних проросійських формацій на кшталт КПУ, які лише десятками років поспіль протирали штани в Верховній Раді, брали участь в усіх «схематозах» та «дерібанах» правлячих буржуазних кіл та лише вкрай невдало імітували «лівий рух». Аж ніякої користі від них не було ані незалежним профспілкам, ані широким верствам українського робітництва, ані нікому. Лише одна дискредитація самої соціалістичної ідеї. Саме по них й пройшлася основна «зачистка» лівого поля і, незважаючи на купу проблем через це й для справжнього українського лівого руху майбутнього, який щойно лише почав формуватися, то це стратегічно для нас не так вже й погано. 

 

Ти, Романе, абсолютно вірно зазначив, що зараз у нас виникає унікальний шанс не тільки актуалізувати найкращі досягнення української революційної культури, а й закласти підвалини для української соціалістичної культури майбутнього. Зараз в Україні як гриби з’являються різноманітні ліві низові ініціативи, зокрема, й мистецькі. Як ніколи українська молодь захоплюється спадком революційних митців 20-30-х років, які склали золоту плеяду українського пролетарського мистецтва доби «розстріляного відродження». 

                                                                                                                                                                                                                                                                            Також достатньо активно до повномасштабної російської агресії в Україні розвивався й кооперативний сектор, на якому молоді активісти оволодівали азами виробничого самоврядування. Масово виникали й незалежні профспілки, які піднімали прапор робітничої боротьби за свої трудові та соціальні права. Зокрема, і я беру посильну участь в цьому русі, керуючи Всеукраїнською незалежною профспілкою «Захист праці». Значно посилювалася й екологічна складова лівого руху, й правозахисту тощо.

 Впевнений, що після війни український  лівий рух отримає своє нове дихання. Буде вкрай важко, але ж я гадаю, що наша соціалістична молодь впорається. Ну а ми, старі, завжди будемо раді їй допомогти 🙂