Український поступ: якою може бути ліва політика після капіталізму

Українська ліва традиція значно ширша за радянський досвід і запозичені з Заходу політичні формули. Від Драгоманова, Туган-Барановського й Махна до соціалістів УНР та міжвоєнної Галичини — в українській історії існувала власна розмова про свободу, рівність, демократію і суспільну власність.

Сьогодні цю традицію намагається переосмислити Владислав Стародубцев, історик східноєвропейських студій, лівий активіст, ветеран ЗСУ і, що також важливо— автор проєктів «Український Поступ» і видання «Республіка». У розмові з редактором журналу українських анархістів «Артіль» Романом Коржиком, він говорить про українську лівицю, анархізм і соціал-демократію, олігархію та профспілки, майбутнє економіки й демократії — і про те, чому лівим насамперед варто перестати дивитися на власний народ згори.

 

Р.К: Владиславе, привіт! Слово поступ у мене як історика, асоціюється з ТУП – товариством українських поступовців. Скажи, як багато було соціалістів саме серед членів ТУП? 

 

В.С: Товариство Українських Поступовців було далеко не єдиною, далеко не першою, і так само далеко не останньою організацію з такою назвою. Якщо рахувати ж журналів і газет — я нарахував 10+, перед тим як збився. Наприклад, на Західній Україні існувало робітницьке товариство «Поступ», до якого належали такі відомі фігури лівого руху як С. Вітик, М. Ганкевич і К. Трильовський; ТУП походив безумовно з традиції більш соціально-ліберальної і центристської, і цілком діяв у фарватері майбутнього радикального інтернаціоналу.

Слово «Поступ» — це абсолютний синонім слову прогрес, і я використовую його аналогічно слову «прогресивізм», як більш ширше, не-виключне визначення для соціально і демократично орієнтованих поглядів.

 

Р.К: Ти згадав про Кирила Трильовського, який був дуже добрим піарником та політтехнологом й 1926 року провір ребрендинг першої в історії української політичної партії. Колишня Русько-Українська радикальна партія — стала називатися Українська соціалістично-радикальна партія. Вона навість вступила до соціалістичного інтернаціоналу. Скажи, будь ласка, настільки ефективною була діяльність цієї оновленої партії у міжвоєнній Польщі, нагадаю, Свята Галичина тоді не змогла відстояти нещалелність ЗУНР. Чого досягли у політичному житті українські радикальні соціалісти на чолі з Трильовським? Шо вони зробили для покращення життя простого українського робітника і селянина ? 

 

В.С: Назва УСРП постала з обʼєднання Української Партії Соціалістів-Революціонерів Волині і Української Радикальної Партії. Більшість українських лівих партій були або членами Другого інтернаціоналу, або ж 2 ½ (т. зв. Віденського) і пізніше 3 ½ (т. зв. Лондонського). До того УРП тримала доволі теплі відносини з Лейбористською партією Британії. Трильовський не був лідером цієї партії, їм був І. Макух, а до того Бачинський. У 1919 р. Трильовський відколовся від Радикальної партії і створив Селянсько-Радикальну партію. Розкол був повʼязаний з персональними конфліктами, і думкою Трильовського, що Радикальна партія робить недостатньо. Приблизно з таких же причин у 30-х йде конфлікт між прибічниками Трильовського і офіційної УСРП, за яким була також створена УСРП — Лівиця (більш ліворадикальна течія, яка також інкорпорувала більш мʼяку позицію щодо СРСР).

 

Як постійні організаційні структури вижили і нормально розвивалися лише «офіційна» УРП — УСРП. Відколи були недостатньо міцні. Самі ж радикали були другою за парламентською силою і першою за членством українською партією в Польщі. Вони займалися організацією кооперативів, розвитком студентських та руханково-спортивних організацій, захисту прав українців в судах, виступу проти непопулярних законів, економічного, політичного і культурного самозахисту українства. Партія була фактично не окремою структурою, щоб робити «для» селян, а складалася здебільшого з сільських інтелектуалів і громад і разом вкладалися і просвіту, кооперацію, створення культурно-політичного життя. За словами представників Лейбористської партії, через такі ініціативи, український селянський клас був найбільш організованим в Європі, і багато в чому мав цілі паралельні структури життя — школи, економічні структури, банки, тощо.

 

Основна ж заслуга К. Трильовського — організація спортивно-руханкового руху «Січ», який переріс у всім нам відомих Січових Стрільців.

 

Р.К: Українські мислителі зробили величезний внесок в історію світової лівої думки. І практики – якщо говорити про Нестора Махна. Як ти думаєш, світ гідно оцінив наш вклад? Бо колись одна моя коліжанка з аналітичного центру, де я колись працював, сказала –  “що взагалі Україна дала світові? От взагалі ж майже нічого…”. Тоді я не знав, як їй відповісти. Тепер же бачу, що наші ліві письменники та історики зробили солідний вклад. Яка твоя думка з цього питання ? 

 

В.С: Кейт Тсуркан, неймовірна і талановита авторка з Kyiv Independent зараз займається проєктом «Hidden Canon», в якому знайомить іноземну аудиторію з українськими авторами, з Коцюбинським, Винниченком, Кобилянською, Софією Яблонською, Хвильовим, Кулішем, Стусом — які цілком заслуговують місце в світовій класиці. Зазвичай хто що «дає» світові визначається не якоюсь «обʼєктивною» якістю, а доступу до центрів продукування знань і інформації. От чи ми зможемо дати відповідь, що дала світові Індонезія? Якщо не зможемо, це ж не означає, що вона — не скарбниця знань, таланту і відкриттів. 

 

З політичної точки зору, Українська Народна Республіка стала першим прикладом держави, що реалізовувала політику демократичного, або ж навіть революційного соціалізму.

 

Що часто забувають, що УНР також була одним з перших прикладів деколонізації поневоленого народу, вона стала прикладом, а діяльність українського народу — натхненням — до фактично цілого континенту, з від Білорусі, і аж до Камчатки та Кавказу — які так чи інакше формували свої визвольні рухи надихаючись, іноді прямо копіюючи, український.

 

Пізніше, Україна лідувала парад народів і розвал СРСР. Якщо ж взяти раніше — де в Європі було успішне державотворче повстання такого рівня, як було становлення Козацької Республіки? Якщо брати визначення ширше, то Кримська Народна Республіка стала першою парламентарною демократією мусульманського світу, з правами жінок кілометрами попереду Західної Європи. Звідси зародився і рух за реформацію і націєтворення у мусульманському світові «джадизм». Україна стала формативним місцем для революційного сіонізму і локалістської йому альтернативи (Бунд) — яким б не було до них ставлення читача.

 

Нестор Махно став політично-культурною іконою, надихаючи не тільки анархістських, а загалом лібертарних активістів і рухи по всьому світові. Драгоманов вплинув на погляди Бернштейна, Бакуніна, Вебера. Туган-Барановський — всесвітньо відомий економіст. Він був перекладений в Японії раніше Маркса! Був предметом обговорення на всіх континентах, вплинув на Калецького і Кейнса, з ним сперечалася Роза Люксембург.  І тощо, тощо, тощо. Багато — лиш би заглибитися і знаходити.

 

Р.К. Розкажи, як ти почав вести свій телеграм-канал і створив цілий медіа-простір – сайт «Республіка» і так далі…

 

В.С: Як казав мій знайомий, в Україні існує замість української лівиці, гурток західної лівиці в Україні. «Український Поступ» — це одночасно і мій персональний блог, де я пишу те, чим цікавлюся, що хочу сказати, чи що знаходжу в той чи інакший момент — і в чомусь моя відповідь на поставлену в минулому реченні проблематику.

 

Журнал «Республіка» — це мій спосіб створити медіа, яке було б інноваторське і змогло приймати та розвивати погляди, які зазвичай відкидаються більш консервативною (ортодоксальною) лівицею, марксистами і комуністами. Ліві відштовхують від себе і створюють закритий простір для своїх, часто надто академізований, який не може вийти з полонини своїх застарівших наративів і способів мислення.

 

Республіка планувалася як простір, де будуть представлені принципово різні фракції лівого та і загалом соціальних і демократичних рухів. Ліві знаходяться в своїй бульбашці, і часто через це мають самоізолюючу поведінку. Одночасно з тим різні соціальні групи вкрай ізольовані самі по собі. На мою думку, нам вкрай важливо налагодити діалог між середнім та інтелектуальним класами з одного боку, та всіма іншими. Також я б хотів, щоб на Республіці публікувалися не лише люди зі звичних «лівих» кіл, а і інші політичні культури, націонал-демократичні та демократично-орієнтовані націоналістичні спільноти, соціально орієнтовані ліберальні спільноти, ітд. На мою думку, в процесі таких взаємодій буде знайдено багато відповідей, придумано багато нових підходів і сенсів. Тому власне і Республіка — спільна справа. На майбутнє я також сподіваюсь, що зможу зробити Республіку платформою і для військового класу — молодих та талановитих солдатів, сержантів і офіцерів, які хочуть змінювати країну і прикладати для цього свої вміння і ідеали.

 

Також ось цей «республіканський» підхід мені допомагає визначати моє відношення до тем, які більш «рабочістські» ліві скажуть, що треба відкинути. Я хочу, щоб на Республіці були феміністичні тексти, тексти про ЛГБТК+ права, як частина загальної дискусії, базових прав і взаємоповаги та емпатії, яка необхідна для побудови спільної та ефективної держави загального добробуту. Одночасно я не хочу робити медіа, де прогресивна публіка буде зверхньо повчати «неотесану» більшість. Базова повага і визнання потреб, ідентичностей, способів життя різних людей і класів, бідних студентів, людини з села, робітника, солдата, тощо.

 

Республіка також ставить собі за ціль, яку вона зараз на жаль ще не достатньо виявила, але виховання і публікацію прогресивних поетів, письменників, есеїстів. Повернення публічних інтелектуалів натомість інфлюєнсерів, в політичне життя, і в якомусь сенсі, викриття лівих не лише в сенсі політик і статистичних дискусій, а і моралі, душі, енергії, етики, серця, лівої містики і міфа.

 

 

Р.К: Назви 5 українських лівих медіа, які ти читаєш. 

 

В.С: Складно сказати, бо все залежить від того, що визначати «лівим». Та і «медіа». Мені дуже подобається проєкт «Re/visions», дослідження CEDOS, блоги «Пролетар України», «Вперед», «Низовина», ваш ресурс. Блоги економіста Олексія Шевніна на ДсНьюс. Мені вкрай подобаються соцмережі феміністичної організації «Білкіс». До пʼяти, я, звичайно, рахувати не вмію.

 

Р.К. Розкажи про своє ставлення до ідей анархізму та до сучасної практики втілення цих ідей.

 

В.С: Мені подобається анархістський дух. Анархісти стали найбільш ініціативною організованою групою з лівих, яка доєдналася до захисту українського народу, включившись в армію і гуманітарку. Діяльність анархістів, особливо в плані ризику життя, жертовністю, навіть окремо їхня політика памʼяті — з похованнями героїчних військових, в тому числі іноземних добровольців, події і графіті на тему, тощо, мені вкрай імпонує. Ідеологічно, я не анархіст. Я не поділяю програму анархістів заміни держави певною горизонтальною структурою. Аналіз анархістів держави і міжлюдських відносин часто дозволяє взяти багато елементів для більш демократичного суспільства та моралі. Одночасно, я не бачу якоїсь протилежності між соціал-демократичними чи соціалістичними поглядами, чи навіть соціально-свідомими національно-демократичними і анархістський, якщо крім хіба вже на вкрай далеку перспективу.

 

Р.К: Будь яка далека перспектива – це все-одно близька стратегія і сучасна тактика. Що робити лівим зараз – у часи новітнього, постмодерного імперіалізму? Що робити, коли капіталізм здається ніби непереможним, однак дух історії говорить всім нам, що ми маємо його здолати…

 

В.С: Є думка про те, що «легше уявити кінець світу ніж кінець капіталізму», але вона часто існує, розглядаючи капіталізм як щось монолітне і тотальне, як якусь щільну систему. Тоді як на мою думку ми повинні думати більш точково, про конкретні проблеми і їх вирішення. Для мене капіталізм це в першу чергу проблема концентрації влади і бідності. Проведення політик, які обмежують багатство, створюють інституціі контролю і обмежень, альтернативні організації, і одночасно займатися створенням ініціатив, як на державному, так і на локальному рівні, які займаються перерозподілом, допомогою чи контролем. 

 

Наприклад, банальна наявність міцних профспілок, спілок орендарів, кооперативів, вже змінює ситуацію радикальним чином.

 

Обмеження багатства, наприклад, сотнею мільйонів гривень — вже таким радикальним чином змінить політичні, соціальні і економічні відносини в країні. А це всього один законопроєкт. Так само, надання працівникам чи спільнотам співвласності у великому бізнесі, чи введення в певній обмеженій формі базового доходу. Так само, зміни які можливо реалізувати, які драматично змінюють ситуацію в країні. Робити це, одночасно з посиленням самоврядування і політичною реформою — і вже всього один уряд з масовою низовою підтримкою може колосально змінити життя на краще і закріпити нові права.

 

Я думаю тут треба мислити від локального, до муніципального, до національного і вирішувати проблеми на цих рівнях. Головні проблеми України — концентрація багатства і бідність, а також політична вкоріненість олігархії, відсутність політичної реформи. Це все реальні проблеми з цілком реальними, практичними рішеннями. Одночасно так само існують локальні проблеми з локальними, практичними рішеннями. І так, адресуючи і ті і ті, поступово (pun intended) досягати свого, вибити засилля олігархії і зайнятися нормальною організацією боротьби з бідністю.

 

Паралельно з цим, є цілком собі проблема моралі, часто ігнорована. Певна втрата чеснот, взаєморозуміння, емпатії, розділення на політичні субкультури, і занадтий, нічим не обмежений егоїзм. Будь-яка соціально-політична трансформація невідривно поєднана з моральною трансформацією. І викину просто куди подалі високомірство міського інтелектуала з освітою.

 

Я бачив стільки людей, які будучи лівими, або навіть ліворадикалами, з таким презирством і зверхністю дивляться на людей бідніших за них, чи поза бульбашкою, чи без освіти. 

 

Ось це вміння бачити в іншому громадянинові рівну гідну людину, воно у більшості лівих відсутнє. Відсутня також культура громадської співпраці. Ті бачать в більшості «бидло», інші бояться на одну площу вийти з «лібералами», нібито відразу вся внутрішня «лівість» буде зраджена. Відчуття, що деякі частини лівого руху — це не рух, який хоче найглибше зрозуміти свою країну і народ, і разом будувати щось краще, а колектив мізантропів. Хоч і навіть в такому випадку, не люблячи когось, можна ж ставитися з базовою громадською повагою.

 

 

Р.К. Подолання капіталізму починається із самоосвіти. Що читати молодим лівим аби краще розуміти минуле та дивитися у майбутнє ? 

 

В.С: Читати художню літературу. От справді. Це вчить і більшій кількості перспектив, і розумінню історій (а ми всі мислимо історіями, і наші очікування часто формуються від образів і історій в поп-культурі). Також професійну літературу, організаційні мануали і офіцерські посібники. Українську історію, особливо історію революції, мемуари от такі як Ісаака Мазепи, і історичні монографії. 

 

Щодо специфічно лівих книжок, то я всім рекомендую книгу Duties of Men Мадзіні, і Ліберальний Соціалізм Карла Росселлі. Алека Нове «Реалістичний соціалізм», а також збірку «Ринковий соціалізм». «Майбутнє соціалізму» та «Інша Америка» Майкла Гаррінгтона. Сильно вплинула на мене книжка «антиолігархічна конституція», а також «Підприємницька держава» Маццукато. Книжка «Радикальне республіканство», і з особливим інтересом нещодавно прочитав нову книжку Марко Брескіані «Навчаючись у ворога: інтелектуальна історія антифашизму» та статті Донни Харш про німецьку соціал-демократію перед приходом нацистів. Ці книжки дуже цікаві з контексту лівих в умовах зростання ультраправих і необхідності захисту демократії. Книжка Генрі Де Мана «Психологія марксового соціалізму». Праці Сандела «тиранія Меритократії» та Макінтайра «Після Чеснот». «Бастарди Вольтера». Free and Equal Чендлера — експлейнер філософії Ролза. Звичайно Шевченка, Франка, Драгоманова, Петлюру, Шаповала, Кобилянську, Хвильового, Українку, мемуари Олени Степанів, Петру Полтаву, Багряного, Дзюбу, Бадзьо, Махна ітд ітп.

 

Власне, я не думаю що, як у леніністів, є якийсь канон який потрібно прочитати кожному. Хай кожний бачить тему, яка йому цікава, або громадсько корисну справу, куди можна докласти зусилля, і її вивчати. Головне кожному бути на своєму місці, не намагатися охопити все і всюди. Хіба я думаю Мадзіні було корисно зараз прочитати всім — вона невелика. В умовах війни дуже корисна праця.

 

Р.К. Опиши свою ідеальну економічну модель майбутнього суспільства ? Яким буде шлях до цієї моделі ? 

 

В.С: загалом моє бачення України не надто сильно відрізняється від того, що було у Петлюри, холодноярівців, Шаповала, Багряного, Полтави, Бульби, Бадзьо чи Дзюби. Це доволі класичне соціял-демократичне бачення. Я вважаю, що «командні висоти» повинні належати державі, і повинні формувати ринки та напрямок розвитку країни. Інші підприємства і власність повинна знаходитися в ринково-кооперативній власності, чи бути соціалізована, і на низовому рівні повинна існувати індивідуальна-приватна власність. Я вважаю за необхідним стелю багатства і стелю бідності (людина отримує певний мінімум, і не може мати більше певного максимуму), значну роль спільнот і профспілок у визначенні економічного напрямку країни.

 

Я також прихильник асамблей, які б збиралися на локальному рівні і мали право відкликати закони і контролювати парламент, і різних форм децентралізації, крім тих місць, де централізаціі абсолютно необхідна.

 

Тобто якихось форм «низової» демократії, яка б доводила політичному класові загальну волю. Я не прихильник протиставляти репрезентативну і пряму демократію, і на мою думку обидві повинні контролювати один одну і прикривати слабкі сторони один одного.

 

Я не вважаю, що всі повинні будуть жити в комунах і мати все спільне. Я за плюралізм способів життя і пошуку свого добра. Скоріше я вважаю, що баланс політично-економічних сил повинен кардинально змінитися. Політична і економічна демократія невіддільні. Національні ресурси повинні знаходитися в розпорядженні суспільства і працювати на його загальний добробут. Суспільство повинно пильно слідкувати за будь-якою концентрацією політичної чи економічної влади і мати змогу долати корупцію інституціями контролю.

 

Р.К: Чи може статися так, що світ перетвориться на два світи – і на одній планеті співіснуватимуть чотири форми власності – державна, приватна, муніципальна і кооперативна. Тобто паралельно житимуть капіталісти і соціалістичні спільноти ?

 

В.С: Я дуже сподіваюсь, що відносини власності і економічні системи, крім вже зовсім диких (рабства чи тоталітаризму), не будуть основним фактором міжнародних відносин. Натомість, історично-культурна та політична близькість, слідування загальнолюдським цінностями і правам людини. 

 

Так само я вважаю, що ми не повинні прагнути до якогось однобарвного світу, де всюди будуть однакові форми власності та економічного влаштування. Економіки можуть бути повністю державно-організованими (при наявності політичних ліберально-демократичних прав і плюрального управління), кооперативно-ринковими, капіталістичними, але з великою системою соціального захисту, дистрибьютистські чи побудовані на католицькій соціальній доктрині. Основним фактором повинний бути розподіл влади і відсутність її концентрації, а не чи є режим умовно ʼсоціалістичнимʼ чи ʼкапіталістичнимʼ.

 

Так само в одній країні цілком оптимально існування змішаної форми економіки, де різні форми власності покривають мінуси і слабкі сторони один одної. За умов добре працюючих розподільних податків і форми народовладдя, яка б контролювала, щоб ніхто не концентрував надто багато влади в одних руках. Руссо писав: «Саме тому, що природний хід речей постійно руйнує рівність, законодавство повинно невпинно діяти задля її збереження».

 

Закони та суспільство повинні постійно діяти проти природної течії до занепаду і нерівності, і тим самим підтримувати економічно і політичний демократичний режим. Інакше ніяк. Ідеальної схеми, вільної від деградації і корупції, не існує.