АНТИМІЛІТАРИЗМ ПІД ЧАС ВІЙНИ: УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ ДО ЄВРОПЕЙСЬКИХ АНАРХІСТІВ
Критичний есей для журналу «Артіль» ТА ЇХ ДРУЗІВ З НІМЕЧЧИНИ!

Європейські анархісти знову говорять про організацію. Про мережі, власні ресурси, комунікацію, підготовку спільнот до криз, культуру, медіа, координацію. І це добре. Власне, саме цього анархістському рухові давно бракує: не тільки протестувати, а й будувати.
Але після мюнхенської зустрічі залишається питання, яке українські анархісти просто не можуть оминути: а що ви будете робити, коли імперія прийде до вас зі зброєю?
Антимілітаризм? Серйозно?
Для українця 2026 року слово «антимілітаризм» звучить інакше, ніж у мирному європейському університетському середовищі. Ми знаємо, що таке війна не з книжок. Ми знаємо, що імперія може прийти не в дискусію, а в місто. Не з аргументами, а з артилерією. Не з маніфестом, а з окупаційною адміністрацією.
Тому український анархіст має право поставити незручне питання: якщо на тебе нападає імперія — що ти робиш?
Чекаєш на голодомор? На депортацію? На фільтраційний табір? На те, що історія сама якось розбереться?
Український досвід показує: пацифізм не зупиняє танк. А красиве слово «антимілітаризм» не є стратегією захисту суспільства.
Це не означає, що ми повинні любити армію, державу чи мілітаризм. Навпаки. Український анархізм може бути радикально антимілітаристським — але водночас розуміти різницю між мілітаризмом держави та правом людей чинити опір імперському насильству.
І це принципова різниця.
Ми не хочемо, щоб держава отримала монополію на зброю, владу та рішення. Але ми також не збираємося переконувати людей, які захищають свої міста, що їхній опір є проблемою.
Бо імперія не запитує, чи є ти достатньо анархістським. Вона просто приходить.
Саме тому український досвід змушує нас говорити про інший анархізм — анархізм, який уміє не тільки заперечувати, а й будувати.
І тут ми погоджуємося з головним імпульсом мюнхенської зустрічі: потрібні власні ресурси, власні мережі, власна організаційна спроможність.
Але виникає друге питання: чому ми почали говорити про це лише тепер?
Власна інфраструктура — це не нова мода. Це фундамент політичного руху.
Якщо у тебе немає власного медіа — твою історію розповість хтось інший. Якщо немає книжок — твою теорію напише хтось інший. Якщо немає культурного простору — твоїх людей зустрічатимуть у чужих просторах і за чужими правилами. Якщо немає власних грошей — кожна стратегія закінчується тоді, коли закінчується грант.
Саме тому українські анархісти вже дев’ять років будують «Артефакт». А останній рік — «Артіль».

Не тому, що журнал — це романтична штука. Не тому, що нам подобається друкувати тексти. І точно не тому, що нам потрібна ще одна сторінка в інтернеті.
Ми будуємо інфраструктуру.
«Артефакт» для нас — це медіа, видавниче середовище, культура, події, люди та зв’язки. Це спроба створити власну екосистему, в якій анархістська думка не просить дозволу на існування.
«Артіль» — наступний крок. Журнал українських анархістів, який має бути не просто виданням, а редакційною майстернею: історія, теорія, політика, культура, самоорганізація, кооперативи, економіка, міжнародний досвід.
Бо ми переконані в дуже простій речі: будуть медіа — прийдуть люди. Будуть книги — з’явиться пам’ять. Будуть простори — виникнуть зустрічі. Будуть зустрічі — виникнуть організації.
А організація — це вже політична сила.
Тому інфраструктура важливіша за черговий красивий маніфест.
Літературна квартира — не просто місце, де читають вірші. Це маленька територія автономної культури. Там можна провести літературний вечір, відкрити мікрофон, зробити анархо-бібліотеку, обговорити книжку, поставити музику, познайомити людей між собою.
І це принципово. Людина часто приходить до політики не через політичну лекцію. Вона приходить через книжку. Через концерт. Через виставу. Через знайомство. Через розмову за столом.
Тому ми будуємо й івент-підприємство. Події мають бути не просто красивими вечірками, а механізмом фінансування середовища, оплати роботи людей, підтримки артистів і створення власної економічної бази.
Це теж частина анархізму: навчитися заробляти гроші так, щоб гроші не купували нашу політику.
Є й театр. Наші «антивистави» — спроба зламати традиційну дистанцію між сценою та глядачем. Не театр як храм, де сидить пасивний споживач культури, а театр як подія, експеримент і спільна дія.
Усе це на перший погляд може здаватися дрібницями. Журнал. Кілька книжок. Літературна квартира. Подія. Театральна вистава. Telegram-канал.
Але революційна інфраструктура майже завжди починається саме так — з речей, які на момент їхнього створення здаються занадто маленькими.
Проблема багатьох радикальних рухів полягає в тому, що вони хочуть одразу змінити світ, але не хочуть побудувати власну кухню, бухгалтерію, видавництво, медіа, простір, архів і систему взаємодопомоги.
А потім дивуються, чому світ не змінився.
Український досвід говорить протилежне: спочатку треба створити те, що хочеш захищати.
Якщо ми хочемо вільного суспільства — ми повинні вже сьогодні створювати маленькі шматки цього суспільства. Якщо хочемо горизонтальної культури — створювати горизонтальні культурні простори. Якщо хочемо незалежної інформації — створювати власні медіа. Якщо хочемо кооперативної економіки — будувати кооперативи.
І якщо ми хочемо вижити під час війни — ми повинні мати спільноти, які здатні діяти без наказу зверху.
Ось тут український анархізм може дати європейському рухові не лекцію, а урок.Не треба відмовлятися від антимілітаризму. Треба перестати плутати його з безпорадністю.
Не треба відмовлятися від ідеї суспільства без держави. Треба вже зараз будувати інституції, які можуть замінити державну монополію там, де це можливо.
Не треба чекати революції, щоб почати організацію. Революція без організації — це просто спалах.
А організація без інфраструктури — це клуб за інтересами.
Тому питання до європейських анархістів після Мюнхена просте: чудово, що ви нарешті говорите про власні ресурси. Але де вони були останні десять, двадцять, тридцять років?
Українські анархісти не мають розкоші чекати.
Ми будуємо медіа. Видаємо тексти. Збираємо бібліотеки. Робимо події. Створюємо театральні форми. Вчимося заробляти. Створюємо горизонтальні зв’язки. Формуємо власну пам’ять.
Бо ми вже знаємо головне: коли приходить імперія, пізно починати будувати культуру.
Культура має бути побудована до війни. Інфраструктура — до кризи. Мережі — до репресій. Люди — до катастрофи.
А тоді, коли приходить історичний момент, у тебе є не просто правильні слова.
У тебе є кому говорити. Є де говорити. Є що читати. Є що захищати.
І, можливо, саме з цього починається справжня анархістська стратегія XXI століття.
Не чекати, поки старий світ впаде.
Будувати новий — вже зараз.
ДАНИЙ ТЕКСТ Є СПІЛЬНИМ МАНІФЕСТОМ РЕДАКЦІЙ ЖУРНАЛУ “АРТЕФАКТ”, ЖУРНАЛУ “АРТІЛЬ” ТА НІМЕЦЬКОГО МІЛІТАРНОГО АНАРХІСТСЬКОГО УГРУПУВАННЯ “MÜHSAM 1918”. ПУБЛІКУЄТЬСЯ УКРАЇНСЬКОЮ, НІМЕЦЬКОЮ ТА АНГЛІЙСЬКОЮ МОВАМИ 17 ЛИСТОПАДА 2026 РОКУ.

Post a comment